Святковий концерт до дня села: “Село на нашій Україні, неначе писанка село.” Березівці – 586.

Уже 9 років поспіль Березівка відзначає свій день народження. Свято було засноване рішенням депутатів сільської ради в 2011 році, одночасно із затвердженням герба, прапора і гімну Села. Практично Березівка тоді стала першим селом на Україні, яка мала свою власну повну символіку.

64269030_663013214162253_6128145344652902400_o

Слідуючи традиціям, цьогоріч свято знову розпочалося на Зелену неділю (Трійцю). Було воно досить велелюдним. Зранку – святкова Літургія, яку відправив місцевий парох о. Богдан Рудницький. Потім футбол. Наші хлопці з ФК «Фортуна» додали вогню до свята – навіть в нестерпну спеку (+34 в тіні) перемогли команду ФК Сільця з рахунком 5:0 і вийшли на 3 місце в турнірній таблиці.
Урочистості розпочалися о 7 вечора (якраз почала спадати спека). Всі святкові дійства відбувалися на території сільської школи. До речі, як і того року, цілий день на шкільному стадіоні працювали атракціони з м. Львова, які постійно вабили до себе дітвору.


На свято, до нас завітали вельмишановні гості: мер міста Івано-Франківська Руслан Марцінків, депутати Івано-Франківської обласної ради Василь Гладун («Батьківщина»), Андрій Іваськів («Батьківщина»), Василь Попович («Свобода»), голова Тисменицької районної ради Тетяна Градюк, керуючий справами Тисменицької райдержадміністрації Ярослав Татарин. Святкове дійство благословив парох села Березівки Богдан Рудницький.

64629171_663009437495964_1379832697098076160_o

Ведучими на урочистостях і концерті були Наталія Курпель і Олександр Яшан.

64421072_663010090829232_2253882868528840704_o

Василь Гладун, як депутат обласної ради від нашого округу подарував місцевій футбольній команді м’ячі, а артистам, що організували це свято, величезного смачного запеченого індика (наші щирі слова вдячності Пані дружині).

64462485_663009547495953_1604257726295179264_o

Депутат обласної ради Андрій Іваськів – бензинову мотокосарку (аби голова постійно свою не брав), а мер Івано-Франківська Руслан Марцінків – комп’ютер для школи…
Спільно з Днем народження села свої дні народження святкували і четверо наших односельчан. Усім їм від сільського голови були вручені солодкі подарунки.
Уже 5 років поспіль наша громада вшановує своїх воїнів, які одягнувши військові однострої, пішли назустріч війні. За цей час село дало фронту 30 бійців. В цьому році громада відзначила свого тридцятого, наймолодшого атошника – солдата Національної гвардії Андрія Вару. Від імені громади йому була вручена медаль «Непереможні».
А далі… Далі було свято.

64232752_663013340828907_5415470030974353408_o64238303_663013424162232_5586230337161134080_o

У виконанні солістів Петра Герасиміва (фіналіста «Ікс-Фактору») та Олександра Яшана прозвучав гімн села Березівки.

64674075_663008214162753_7518387418978844672_o

Глядачів радували і фольклорний колектив з Чорнолізців «Острівчанка»,

64535155_663010214162553_3681735035162984448_o

тріо бандуристів з інституту культури,

64787740_663009074162667_3946512063790055424_o

переможець неодноразових Всеукраїнських конкурсів наш дитячий танцювальний колектив «Казка» (художній керівник Нестерук Надія Петрівна),

березівські пластуни і наші місцеві артисти: колективи «Червона Калина» та «Берізка» (художній керівник Володимир Сидорак), солісти Петро Герасимів, Олександр та Лілія Яшани.

Особливим колоритом, яку із захопленням сприйняли глядачі стала гумористична сцена «Інтернет прийшов у село» у виконанні Вари Оксани, Кушнірчук Галини, Марії Вацеби, Вікторії Бойчук та Дробишевської Христини.

64249434_663014990828742_7017684727226171392_o потім… гуляння аж до рання. Завдяки місцевим підприємцям Олександру Біленку, Федороньку Миколі, Плазинському Василю, Жураківському Любомиру, Козаку Миколі та ТзОВ «Зірка Карпат», для молоді – жива музика. Молодь до ранку танцювала на дискотеці завдяки гурту «Смерека».

64788510_663011004162474_952697744244342784_o64781647_663010384162536_1755473354304782336_o64778875_663011220829119_3754770494469963776_o64396807_663015997495308_6503813141757952_o64400863_663016140828627_685786151230898176_o64404849_663010734162501_8219186306270363648_o64383051_663010540829187_4911181831803502592_o

Свято вдалося. Ну що ж: «З днем народження односельчани! З днем народження рідне село!»

Advertisements

Екопікнік “Буду я природі другом”

Суть заходу полягав не тільки в теорії, а й в практиці. Маленькі діти своїми руками здійснили прибирання берегової лінії річки Бистриці-Надвірнянської в межах с. Березівки. “Нерадивим гостям” річки в час купального сезону потрібно було бачити ентузіазм маленьких дітей з яким вони прибирали місця “гощення” несвідомих вуйків і вуйн. Шановні, прохання від всіх цих дітей, пожалійте їх, лишайте після себе чисті береги, такі, як ці діти лишили сьогодні. Пам’ятайте, на них відпочиватимуть і ваші діти. А ця малеча прибрала 2 кілометри берегової смуги, для себе і для інших. Вчіться на прикладі цих дітей. І пам’ятайте, чисто – не там, де прибирають, а там де не смітять!. Молодці!

34594093_436675636796013_8450744447217434624_o34596922_436680323462211_3757972074761551872_o34607750_436677586795818_4281820680279818240_o34612957_436674863462757_7815835722660708352_o34683779_436680256795551_3028682444602605568_o34688229_436680923462151_6554350325417902080_o34699084_436679903462253_4650585743385690112_o34777624_436674303462813_3451785934993883136_o34791243_436677850129125_5280411679090278400_o34791243_436677850129125_5280411679090278400_o34792106_436675410129369_7759353866176430080_o34847788_436675053462738_1747424731620966400_o

“Ти народжуєшся в сім’ї, а твоя власна сім’я народжується в тобі.” Elizabeth Berg

7b6787a3d154cf018b2e9edf0786f276

Бібліотека щиро вітає всіх зі святом СІМ’Ї. ” Свята Тайна Подружжя” – ці три слова скажуть все: і про цінність сім’ї, і про її неповторність, незалежність, вічність на землі і на небесах, про Любов, якою і є кожна сім’я.

Вітаю всіх, хто вже створив сім’ю, а також тих, хто вже близький до її створення та особливо тих, хто ще мріє про свою СІМ’Ю. Бажаю всім любові, тієї, про яку говорив апостол Петро, яка не тільки насолоджується, але й прощає і дарує. Бажаю, щоб ваші мрії про сім’ю перетворились в дійсність і Україна багатіла саме завдяки любові та міцності української СІМ’Ї.

60287170_1058447087680638_5492990870657433600_n

Запрошую батьків до читання, адже ви мовчазний приклад вашим дітям, хочете, щоб ваші діти розважались не втрачаючи, а здобуваючи, приходьте з ними до книг, показуйте сфери, якими корисно цікавитись, заохочуйте своїх дітей і результат не забариться.

60335201_653539255060200_5182107668755513344_n

 

Інтерв’ю-спогад “І подвигу не буде забуття…”

59602715_659667421161397_7159158527594856448_n

Друзі читачі цього року, до дня пам’яті жертв Другої світової війни, біліотека хоче познайомити вас з історичною розповіддю нашого односельчанина, який на власні очі бачив і з власного досвіду ділиться з нами спогадами про війну.

Я народився в селі Хом’яків (Березівці) 24 лютого 1924 року у сім’ї селян: батька – Згоби Федора Дмитровича і мами – Гавриляк Ганни Василівни. Перший дитячий спогад для мене був досить важким: як я бігав з хлопцями у 1928 році і отримав першу життєву травму від брата Дмитра, граючись у хаті, він сокирою ненароком відрубав мені два пальці на руці. В 1931 році я пішов у перший клас і в 1935 році закінчив п’ятирічну школу. Коли мені було 12 років, а я досить прив’язався до своєї сестри Софії, ми разом завжди ходили на репетиції до пана Григорія Сиятовського, – вона була учасницею драмгуртка. Вони ставили п’єси «Невільник», «Сватання на Гончарівці», «Країна в крові», «Назар Стодоля». Однак сестра померла молодою, в 1935 році, був дуже великий похорон, навіть грав духовий оркестр. На труні були синьо-жовті прапори, а молоді хлопці були в національних костюмах. Щоб дозволити використання синьо-жовтих прапорів на похороні ми йшли аж до воєводства в область за дозволом.

Після смерті сестри я проживав разом з батьками. Мати дуже хворіла  і померла в 1940 році.  Наскільки я пам’ятаю, в цьому ж році з нашого села радянська влада вивезла невідомо куди родину Деніскевича Артема Йосиповича.

Потім почалася війна. Коли німці захопили село, а це було ще влітку 1941 року, прийшли брати до війська наших сільських хлопців, від 20 до 25 років. Нас зобов’язали прибути на комісію в район. Там виступив німецький офіцер і сказав, що хто хоче їхати в Німеччину на роботу, то додому вже не відпускають, а одразу ж забирають на відправку в поїзд, а хто хоче записатися і служити в дивізії СС «Галичина», то ще на місяць відпускають додому.  Але, оскільки в мене крім того була ще поломана нога, то мене комісія забракувала і я не був ні в Німеччині, ні в військах СС, а зостався працювати дома по господарству.

В 1944 році знову стало тяжко на Галичині. Прийшов партизанський загін Ковпака і в наших краях вже почала організовуватися УПА. Німці в цей час дуже лютували, людей вбивали і вішали всюди. У зв’язку з цим в селі було організовано чергування молодих хлопців, які по двоє, по всіх сторонах села (зі сторони сіл Чернієва, Тисменичан і Братківців) чергували, щоб був спокій у селі і завчасно попереджали жителів про те, якщо хтось ішов на село. В цьому році радянські танки йшли з міста Чернівці на Коломию, Станіслав і зупинилися в селі Чернієві. Це було на самий Великдень – 7 квітня.  Всі хлопці, зразу після святкування, були послані копати окопи від Чернієва до наших Помірів. А в цей час в Братківцях їхав по колії німецький бронепоїзд, який почав обстрілювати нас з гармат. Я прибіг додому і розказав це батькові. Щоб зберегти коні від війська, мене батько з кіньми послав в ліс під Тисменичани. З другого боку були мадяри, які, почувши коней, почали перепиняти й інших візників з села і ті коні забирали…

У серпні 1944 року повернулися радянські війська, то мадяри, відступаючи, тікали хто куди. Наші люди допомагали їм чим могли і одягом і хлібом, аби вони добралися додому…

Першим головою сільської ради при радянській владі був Костишин Федір. А тим часом в краях уже сильно діяла УПА. Щоб не допустити молодих хлопців до УПА, голові дали доручення зробити список чоловіків від 18 до 35 років. На другий день всі хлопці пішли в район на комісію. А я залишився дома, так як був хворий.  Ще через день в селі була велика облава – «Чорна рубаха».  Тих хлопців, яких вигнали на майдан, забрали в тюрму, чоловік п’ятнадцять, зокрема: Кіндрата Івана, Гавриляка Василя, Буня Федора, Павловського Федора, Стасюка Івана, Скрипина Василя,  Римика Михайла та  Гураля Василя. Через два тижні мені також прийшла повістка прибути в район на комісію. Близько тисячі чоловік, які були непридатні до служби, зібрали і вивели на стадіоні в Станіславі. Всіх обстригли і відправили маршем на вокзал. По 60 чоловік грузили в пульман-вагони. Таким чином загрузили 18 вагонів і відправили до Львова. Четверо хлопців по дорозі з вагонів втекло. Тоді охорона замкнули вагони, щоб ніхто не втікав. Спочатку завезли нас на станцію Виденів. Простояли чотири дні і поїхали на схід до Челябінська (Росія). Туди їхали п’ять тижнів. По Україні нас везли в закритих вагонах, а в Росії вагони уже були відкриті. Їсти не давали, хто мав щось з дому, то ділилися останнім кусочком. На полях зупинялися і крали бульбу, буряк, капусту, щоб не померти з голоду. Доїхали до Куйбишева. Купували ми трохи там хліба, нам зробили дезінфекцію  і поїхали далі на Урал, де було дуже холодно. Коли вже було темно надворі прибули в місто Коркіно. Там по наказу зійшли з поїзда двісті чоловік. Нас завели в баню, зробили «прожарку», помилися і відвели нас в столову, а потім до ранку спати в барак.

Нас розділили на різні роботи. Я попав в місто Копейськ на 1-шу уральську шахту №201. Коли ми заходили в шахту, то ми собі наспівували свою українську пісню «Ой у гаю зелененькім». Перший місяць я працював навальником, а згодом електробурильником. Добре робив свою роботу і став «стахановцем» і навіть заробляв велику зарплату. На цій шахті працювали 3000 чоловік. Через три роки роботи мені дали відпустку додому.  Приїхавши додому, я вже на шахту не повернувся. Працював вдома по господарству.

У 1947 році ( на саме Різдво)  приходить участковий  і забирає мене в Лисець до КПЗ. Привели мене до прокурора. Я показав документ, що я хворий. І мене відпустили…

Вдома уже не давали жити облавники. Перше сказали мені, щоб я взяв пістолет і убив «Шпіона» (Костишина Миколу).  Я відмовився, бо я ще ніколи нікого не вбивав. І вони від мене відстали. Потім мені запропонували працювати в магазині, але жиди говорили мені, що то не моя справа, і я відмовився. Потім мені сказали працювати молочарем і я погодився. Від 1948 року до 1980 року я працював на цій посаді…

Батько був десятником у селі – депутатом. Він здавав зерно державі. Одночасно оунівці змушували його давати зерно в бандерівський фонд (фонд Української повстанської армії). Хто не хотів збирати, або здавати, то їх арештовували, або розстрілювали.

Була провідна неділя. Здавши молоко, я пішов відпочивати до стодоли і задрімав.  До стодоли прибігли уповноважені з району і почали шукати «Шпіона». З хати Кабан Марії вийшов чоловік в колійовій формі. Він хотів у селі купити бульби і йшов по дорозі, а перейшовши моє подвір’я, він пішов у напрямку до Братковець.

В цей час з участковим біля клубу були дві дівчини з району і три чоловіки. Дівчата сказали, що бачили як «Шпіон» заходив на моє подвір’я. Вони почали допитувати мене. Зробили обшук, але нікого не знайшли. Я сказав, що нікого не бачив. Того дня по полудню усі уповноважені йшли на вечерю до Бойчука Михайла і звідти повертали через кладку на «Абисинію». Там бандерівці зробили засідку і постріляли уповноваженого з району Єжевського і охоронника Карпінця.

Вранці наступного дня оголосили збір села. Тоді відвезли 30 сімей на фірах в район.  Два дні протримали в Лисці і відправили на поїзд в Хриплин. Привезли в Коломию в табір, де моя мачуха померла. В Коломиї ми пробули приблизно місяць. Забирали сімей в яких не було дітей до одного року. З Коломиї доїхали до Львова, де причіпали ще вагони з людьми. Три тижні, кожного дня нас перераховували, давали трохи хліба аби не померли. Привезли нас в Томськ. Зробили дезінфекцію людей. На другий день під конвоєм погрузили на пароплав і відправили нас ще за 100 кілометрів північніше по річці Об. І вивантажили в селі Красний Яр Томської області.  Нас здали в ліспромхоз і ми залишилися в селі без охорони на поселенні. Місцеві люди нас боялися, ховалися від нас, позакривали стайні і казали, що приїхали бандити. Увечері приїхали машини ліспромхозу і почали грузити по дві сім’ї в машину і везли 20 кілометрів в тайгу на участок «Ю». Вивантажили всіх у спільний барак де проживало 8 сімей. Вранці прийшов завгосп і поділив кожній сім’ї по вікнові і дозволив зробити по кімнатці. Посередині бараку була буржуйка і піч, щоб варити їсти. Дали нам потрібний інвентар для робити. На роботу нас возили машинами 14 км від бараків. Заготовляли ліс і возили на сплав. Я працював електропильником. Робив на складі, сортував і розпилював ліс на асортимент.

Восени 1950 року народилася донечка Ганна. В 1952 році – син Василь. Жінка працювала вдома по господарству. У бараку ми перезимували одну зиму, а потім дали квартиру, де було легше жити. Купив корову, викорчовував ліс і зробив собі город. Прожили на Сибірі дев’ять довгих років. Звільнили нас від комендатури, дали паспорти і сказали: «Ви вільні, можете їхати куди хочете». Я поїхав наперед – бо діти навчалися в школі, щоб дізнатися як тут жити. Мене не прописували тут. Я поїхав на Черкащину до Свістяка Івана, але й там кращих умов проживання не було і я повернувся в Березівку. Я пішов до секретаря в Братківці до Ільківа і він нас приписав. В 1960 році влаштувався на роботу на м’ясокомбінат, де працював чотири роки і зразу побудував хату. З роботи звільнили мене по скороченню, так як я був «виведжений». В 1964 році пішов працювати в газову контору де працював до самої пенсії 1980 року. 1989 року помагав у відкритті церкви, в якій був головою до приходу на парафію отця Василя Філяка.

Я народився в селі Хом’яків (Березівці) 24 лютого 1924 року у сім’ї селян: батька – Згоби Федора Дмитровича і мами – Гавриляк Ганни Василівни. Перший дитячий спогад для мене був досить важким: як я бігав з хлопцями у 1928 році і отримав першу життєву травму від брата Дмитра, граючись у хаті, він сокирою ненароком відрубав мені два пальці на руці. В 1931 році я пішов у перший клас і в 1935 році закінчив п’ятирічну школу. Коли мені було 12 років, а я досить прив’язався до своєї сестри Софії, ми разом завжди ходили на репетиції до пана Григорія Сиятовського, – вона була учасницею драмгуртка. Вони ставили п’єси «Невільник», «Сватання на Гончарівці», «Країна в крові», «Назар Стодоля». Однак сестра померла молодою, в 1935 році, був дуже великий похорон, навіть грав духовий оркестр. На труні були синьо-жовті прапори, а молоді хлопці були в національних костюмах. Щоб дозволити використання синьо-жовтих прапорів на похороні ми йшли аж до воєводства в область за дозволом.

Після смерті сестри я проживав разом з батьками. Мати дуже хворіла  і померла в 1940 році.  Наскільки я пам’ятаю, в цьому ж році з нашого села радянська влада вивезла невідомо куди родину Деніскевича Артема Йосиповича.

Потім почалася війна. Коли німці захопили село, а це було ще влітку 1941 року, прийшли брати до війська наших сільських хлопців, від 20 до 25 років. Нас зобов’язали прибути на комісію в район. Там виступив німецький офіцер і сказав, що хто хоче їхати в Німеччину на роботу, то додому вже не відпускають, а одразу ж забирають на відправку в поїзд, а хто хоче записатися і служити в дивізії СС «Галичина», то ще на місяць відпускають додому.  Але, оскільки в мене крім того була ще поломана нога, то мене комісія забракувала і я не був ні в Німеччині, ні в військах СС, а зостався працювати дома по господарству.

В 1944 році знову стало тяжко на Галичині. Прийшов партизанський загін Ковпака і в наших краях вже почала організовуватися УПА. Німці в цей час дуже лютували, людей вбивали і вішали всюди. У зв’язку з цим в селі було організовано чергування молодих хлопців, які по двоє, по всіх сторонах села (зі сторони сіл Чернієва, Тисменичан і Братківців) чергували, щоб був спокій у селі і завчасно попереджали жителів про те, якщо хтось ішов на село. В цьому році радянські танки йшли з міста Чернівці на Коломию, Станіслав і зупинилися в селі Чернієві. Це було на самий Великдень – 7 квітня.  Всі хлопці, зразу після святкування, були послані копати окопи від Чернієва до наших Помірів. А в цей час в Братківцях їхав по колії німецький бронепоїзд, який почав обстрілювати нас з гармат. Я прибіг додому і розказав це батькові. Щоб зберегти коні від війська, мене батько з кіньми послав в ліс під Тисменичани. З другого боку були мадяри, які, почувши коней, почали перепиняти й інших візників з села і ті коні забирали…

У серпні 1944 року повернулися радянські війська, то мадяри, відступаючи, тікали хто куди. Наші люди допомагали їм чим могли і одягом і хлібом, аби вони добралися додому…

Першим головою сільської ради при радянській владі був Костишин Федір. А тим часом в краях уже сильно діяла УПА. Щоб не допустити молодих хлопців до УПА, голові дали доручення зробити список чоловіків від 18 до 35 років. На другий день всі хлопці пішли в район на комісію. А я залишився дома, так як був хворий.  Ще через день в селі була велика облава – «Чорна рубаха».  Тих хлопців, яких вигнали на майдан, забрали в тюрму, чоловік п’ятнадцять, зокрема: Кіндрата Івана, Гавриляка Василя, Буня Федора, Павловського Федора, Стасюка Івана, Скрипина Василя,  Римика Михайла та  Гураля Василя. Через два тижні мені також прийшла повістка прибути в район на комісію. Близько тисячі чоловік, які були непридатні до служби, зібрали і вивели на стадіоні в Станіславі. Всіх обстригли і відправили маршем на вокзал. По 60 чоловік грузили в пульман-вагони. Таким чином загрузили 18 вагонів і відправили до Львова. Четверо хлопців по дорозі з вагонів втекло. Тоді охорона замкнули вагони, щоб ніхто не втікав. Спочатку завезли нас на станцію Виденів. Простояли чотири дні і поїхали на схід до Челябінська (Росія). Туди їхали п’ять тижнів. По Україні нас везли в закритих вагонах, а в Росії вагони уже були відкриті. Їсти не давали, хто мав щось з дому, то ділилися останнім кусочком. На полях зупинялися і крали бульбу, буряк, капусту, щоб не померти з голоду. Доїхали до Куйбишева. Купували ми трохи там хліба, нам зробили дезінфекцію  і поїхали далі на Урал, де було дуже холодно. Коли вже було темно надворі прибули в місто Коркіно. Там по наказу зійшли з поїзда двісті чоловік. Нас завели в баню, зробили «прожарку», помилися і відвели нас в столову, а потім до ранку спати в барак.

Нас розділили на різні роботи. Я попав в місто Копейськ на 1-шу уральську шахту №201. Коли ми заходили в шахту, то ми собі наспівували свою українську пісню «Ой у гаю зелененькім». Перший місяць я працював навальником, а згодом електробурильником. Добре робив свою роботу і став «стахановцем» і навіть заробляв велику зарплату. На цій шахті працювали 3000 чоловік. Через три роки роботи мені дали відпустку додому.  Приїхавши додому, я вже на шахту не повернувся. Працював вдома по господарству.

У 1947 році ( на саме Різдво)  приходить участковий  і забирає мене в Лисець до КПЗ. Привели мене до прокурора. Я показав документ, що я хворий. І мене відпустили…

Вдома уже не давали жити облавники. Перше сказали мені, щоб я взяв пістолет і убив «Шпіона» (Костишина Миколу).  Я відмовився, бо я ще ніколи нікого не вбивав. І вони від мене відстали. Потім мені запропонували працювати в магазині, але жиди говорили мені, що то не моя справа, і я відмовився. Потім мені сказали працювати молочарем і я погодився. Від 1948 року до 1980 року я працював на цій посаді…

Батько був десятником у селі – депутатом. Він здавав зерно державі. Одночасно оунівці змушували його давати зерно в бандерівський фонд (фонд Української повстанської армії). Хто не хотів збирати, або здавати, то їх арештовували, або розстрілювали.

Була провідна неділя. Здавши молоко, я пішов відпочивати до стодоли і задрімав.  До стодоли прибігли уповноважені з району і почали шукати «Шпіона». З хати Кабан Марії вийшов чоловік в колійовій формі. Він хотів у селі купити бульби і йшов по дорозі, а перейшовши моє подвір’я, він пішов у напрямку до Братковець.

В цей час з участковим біля клубу були дві дівчини з району і три чоловіки. Дівчата сказали, що бачили як «Шпіон» заходив на моє подвір’я. Вони почали допитувати мене. Зробили обшук, але нікого не знайшли. Я сказав, що нікого не бачив. Того дня по полудню усі уповноважені йшли на вечерю до Бойчука Михайла і звідти повертали через кладку на «Абисинію». Там бандерівці зробили засідку і постріляли уповноваженого з району Єжевського і охоронника Карпінця.

Вранці наступного дня оголосили збір села. Тоді відвезли 30 сімей на фірах в район.  Два дні протримали в Лисці і відправили на поїзд в Хриплин. Привезли в Коломию в табір, де моя мачуха померла. В Коломиї ми пробули приблизно місяць. Забирали сімей в яких не було дітей до одного року. З Коломиї доїхали до Львова, де причіпали ще вагони з людьми. Три тижні, кожного дня нас перераховували, давали трохи хліба аби не померли. Привезли нас в Томськ. Зробили дезінфекцію людей. На другий день під конвоєм погрузили на пароплав і відправили нас ще за 100 кілометрів північніше по річці Об. І вивантажили в селі Красний Яр Томської області.  Нас здали в ліспромхоз і ми залишилися в селі без охорони на поселенні. Місцеві люди нас боялися, ховалися від нас, позакривали стайні і казали, що приїхали бандити. Увечері приїхали машини ліспромхозу і почали грузити по дві сім’ї в машину і везли 20 кілометрів в тайгу на участок «Ю». Вивантажили всіх у спільний барак де проживало 8 сімей. Вранці прийшов завгосп і поділив кожній сім’ї по вікнові і дозволив зробити по кімнатці. Посередині бараку була буржуйка і піч, щоб варити їсти. Дали нам потрібний інвентар для робити. На роботу нас возили машинами 14 км від бараків. Заготовляли ліс і возили на сплав. Я працював електропильником. Робив на складі, сортував і розпилював ліс на асортимент.

Восени 1950 року народилася донечка Ганна. В 1952 році – син Василь. Жінка працювала вдома по господарству. У бараку ми перезимували одну зиму, а потім дали квартиру, де було легше жити. Купив корову, викорчовував ліс і зробив собі город. Прожили на Сибірі дев’ять довгих років. Звільнили нас від комендатури, дали паспорти і сказали: «Ви вільні, можете їхати куди хочете». Я поїхав наперед – бо діти навчалися в школі, щоб дізнатися як тут жити. Мене не прописували тут. Я поїхав на Черкащину до Свістяка Івана, але й там кращих умов проживання не було і я повернувся в Березівку. Я пішов до секретаря в Братківці до Ільківа і він нас приписав. В 1960 році влаштувався на роботу на м’ясокомбінат, де працював чотири роки і зразу побудував хату. З роботи звільнили мене по скороченню, так як я був «виведжений». В 1964 році пішов працювати в газову контору де працював до самої пенсії 1980 року. 1989 року помагав у відкритті церкви, в якій був головою до приходу на парафію отця Василя Філяка.

 

Книга-подорож рідним містом “Мандрівки Івано-Франківськом”

 

Сьогодні не можемо не згадати про свято, яке ми називаємо “День міста”. Так, звичайно мова піде про рідний Івано-Франківськ. Бібліотека теж хоче внести лепту знайомства з цим чудовим містом, що назвою схоже до нашого прометея Івана Яковича Франка. Усі новини транслюють концерти, урочисту ходу, красу “Стометрівки” та акторів, що так вправно перетворюються на скульптури, та багато іншого.

Screenshot_2

А бібліотека пропонує звичайно ж книгу: “Мандрівки Івано-Франківськом”. Свято сьогодні є, а завтра вже в минулому, а от книга для вас, є щодня, як тільки вам захочеться зануритись у красу Івано-Франківська. Помандрувати рідним містом запрошує молода фотохудожниця, ще вчора – студентка графічного дизайну Анастасія Третяк. Наприклад, одне з її недавніх відкриттів – світлина на палітурці книжки. За словами авторки, дворик медуніверситету вона відкрила для себе на фестивалі «Порто Франко».

20190507_140927

Ось як написав Тарас Прохасько про цю книгу: ” Ці відчуття загострюються переважно тоді, коли до когось із нас приїжджають гості із поза Франківська. У таких випадках постає нормальне питання – що і як показати у місті, в якому живеш.”

Видання побачило світ у видавництві «Лілея-НВ». Кожна світлина у ньому підписана українською та англійською мовами.

А ви, хоч раз придивлялись зблизька та здалека на наш залізничний вокзал, та деталі, які прикрашають будівлю? Я тільки покажу одну світлину: хіба він не чудовий???

20190507_144813

20190507_144822

Запрошую і пропоную всім, хто цікавиться і має потребу відкрити цю чудову книгу. Бібліотека завжди відкрита для вас.

А тим, хто хоче відчути атмосферу людського життя в франківську пропоную мандрівку-відпочинок, мандрівку-розвагу, художній роман, книгу нашої землячки  – “Я та мій Дон Жуан”:

Screenshot_3

Автор книги – відома українська письменниця і поетеса, викладач, науковець, член Національної спілки письменників України Марія Ткачівська.

22251095_1616902421699607_473695149_o-1230x912“Тетяна любить свого чоловіка, але підозрює, що його думки крутяться в якійсь іншій “сонячній системі”. Вона намагається змінити ситуацію. З чого почати? “Починай із себе”, – радить її студентська подруга Уляна.
Роман розповідає про кохання молодого подружжя, а в епіцентрі історії – сучасний Дон Жуан та жінка, яка чекає та іронізує.  Авторка розповіла про те, що надихнули на написання книги її студенти, чиї життєві історіх вона не раз чула і завжди радила лише одне: почекати.

“Я і мій Дон Жуан”, як м’яке морозиво: швидко тане, не переобтяжує шлунок і зазвичай хочеться ще. Навіть “неласунчикам”. І гарний настрій не забариться.

 

Історична година “Їх імена в історії мого села”

Сьогодні добре було б згадати тих, хто віддав своє здоров’я і життя, щоб хоч трішки допомогти нам. 26 квітня Чорнобильській трагедії виповнюється 33 роки. Березівка не стояла осторонь біди: Ігор Васильович Гавриляк та Ярослав Федорович Гавриляк, ось імена тих хто рятував нас тоді. І сьогодні всі ми дуже добре відчуваємо на своєму здоров’ї вплив наслідків тієї катастрофи. Тож маємо пам’ятати про людей-рятівників, адже якби не вони, що могло бути…

 

 

 

56652800_1499968256805844_4967564075111284736_n

Бібліотека пропонує до читання книгу, яка представляє художньо-документальну повість «Я бачив» – це нова спроба одного з провідних українських сучасних письменників Володимира Шовкошитного, свідка Чорнобильської катастрофи та самовідданого ліквідатора її наслідків, поєднати воєдино болючу літературу пам’яті й об’єктивну літературу факту. Адже, на думку автора, не існує жанрів поза життям, а воно, життя, є жанром всеохопним. Отож у хвилюючому та проникливому творі поєднані спогади очевидців найбільшої техногенної катастрофи в історії людства, учасників ліквідації аварії на ЧАЕС; простежені долі героїв; проаналізовані техногенні, економічні, соціальні та медичні наслідки наймасштабнішого рукотворного лиха; показані перспективи відродження і повернення забруднених територій у народногосподарський обіг.

56603137_1144658105717017_4579993141217591296_n

У книзі подано і власний погляд на постчорнобильський світ відомого фотохудожника Юрія Косіна, учасника ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

IMG_5393.jpg

249647122f3fa4254abd2b360a4f3e17.png

 

 

 

Пізнавальна рубрика “Микола Васильович Гоголь. Дізнаємось з книгою”

98000

Любі юні читачі, твори Гоголя М. В. – одна з найвидатніших сторінок класичної літератури. Гоголівські персонажі твору “Вечори на хуторі біля Диканьки”, загадкові сюжети відкривають перед нами яскраве, сповнене таємницями українське буття. Книга, яку вам пропоную буде цікава не тільки дітям, але й дорослим, адже всі ми пам’ятаєм фільм “Вечори на хуторі біля Диканьки”, який з дитинства трохи з острахом, але більше з цікавістю дивилися перед Різдвом.

Першого квітня цього року минуло 210 років з дня народження  Миколи Васильовича Гоголя. І, якщо ви, юні поціновувачі слова, ще не знайомі з цим письменником, саме цей твір допоможе вам. Ви з перших сторінок поринете в цікавий фантастичний світ.

Читайте, знайомтесь та насолоджуйтесь!