22 грудня виповнюється 185 років з дня народження відомої письменниці Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 10 (24) грудня 1833 р. в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в збіднілій дворянській сім’ї. Її пращури походили з Київщини. Виховувалася в приватному пансіонаті в Харкові. Уже в той час виявилася її лігнгвістична обдарованість. У зрілому віці вона вирізнялася великою начитаністю, знанням іноземних мов та літератур.
Усім раджу прочитати деякі факти з життя Марії Вілінської – Марка Вовчка.
1. Була змішаної крові. Мати Марка Вовчка походила з княжого роду Радзивілів, а бабка матері була полькою-литовкою. Батько мав білоруське коріння. Родина жила в Росії (Орловська губернія), а Марко Вовчок з чоловіком-українцем жила в Україні.
2. Повсякденною мовою в родині Вілінських була французька.
3. Вітчим. Коли дівчинці було 10 років, мати вийшла заміж вдруге. Вітчим був п’яницею, «розгнузданий, грубий і відчайдушний гуляка-картяр» (спогад брата Дмитра) та нерідко бігав за дитиною з сокирою і лементом «зарубаю!».
4. «Бідна родичка». Од вітчима матері довелося піти, а двох дітей віддати родичам. Марія була «бідною родичкою» в сім’ї тітки. У приватному будинку не знайшлося для неї вільної кімнати, лише – вільний куток, де поставили перегородку й ліжко.
5. Заміж за засланого в Орел у кирило-мефодіївській справі Опанаса Марковича Марія вийшла в 17 років.
6. Ненависне прізвисько «Марко Вовчок». Перша версія виникнення псевдоніму М. Вілінської – письменниця вигадала псевдо сама, за прізвищем першого чоловіка (Маркович). Друга версія – «Марко Вовчок» народився з вуст П. Куліша, який поєднав прізвище чоловіка Марії з її «вовчкуватістю» у спілкуванні. Сама ж Марко Вовчок це «прізвисько» ненавиділа.
7. Хто автор. Думки деяких дослідників розбігаються щодо того, хто був автором «Народних оповідань» – дебюту Марка Вовчка. Одні кажуть, що Марія писала твори у співавторстві з чоловіком О. Марковичем, оскільки вони вдвох збирали фольклор. Інші наголошують, що М. Вілінська власноруч створила оповідання.
8. Вона була єдиною в українській літературі жінкою-письменницею наприкінці 50-х років ХІХ століття.
9. Дві мови і роль у двох культурах. Росіянка за походженням Марко Вовчок дебютувала як українська авторка. Була відомою й у французькій літературі.
10. У звабливої Марка були романи і з П. Кулішем, і з І. Тургенєвим, і з М. Добролюбовим, і з О. Пассеком, і з Д. Писарєвим. Проте урешті-решт її останнім чоловіком і другим законним був дрібний чиновник М. Лобач-Жученко.
11. Марія Вілінська і Пантелейлон Куліш домовилися про спільне життя за кордоном. Куліш, залишаючи дружину, поїхав за Марком і одразу ж повернувся. Застав її у Берліні з І. Тургенєвим. 30 років ображений коханець виливав гори бруду й непристойностей на звабливу Марка Вовчка.
12. Марко Вовчок випускала журнал, який повинен був допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалася питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 – 5. «Мене дуже тепер хвилює думка, скільки б могли зробити жінки, священицькі доньки й дружини, і що вони нічого не роблять», – писала Марія Вілінська.
13. Повість письменниці «Маруся» отримала нагороду Французької Академії і була перекладена на багато мов. Зокрема, французькою повість вийшла в газеті «Ле Тепс».
14. Марко Вовчок увела в українську та російську літератури образ «нової жінки», незалежної й сильної.
15. Марія порушувала норми, обов’язкові для «доброчесної» жінки. Наприклад, вона не захотіла погодитися редакторськими правками, внесеними у її тексти самим метром Кулішем!
16. Марко Вовчок вільно володіла французькою, англійською, ну і, звичайно ж, українською та російською мовами.
17. Майже 40 років була постійним співробітником журналу «Magasin d`Education et de Recreation», у якому друкувався Жуль Верн.
Наша бібліотека підготувала кілька книг Марко Вовчок з її творами, щоб читачі змогли вживу познайомитись з творчістю письменниці. Вашій увазі: книга “Марко Вовчок” Панасенко Тетяни Михайлівни
У цій книзі ви дізнаєтесь про життя письменниці, про те, що Марко Вовчок — складна, суперечлива й загадкова постать в історії культури, причому не тільки української та російської, бо діяльність її охоплює майже всю Європу. Жінка з чоловічим псевдонімом; росіянка за походженням, для якої Україна стала другою батьківщиною і яка багато творів написала українською мовою; письменниця, що успішно займалася перекладацькою й видавничою діяльністю; не красуня, однак вражала й захоплювала багатьох талановитих чоловіків блискучим розумом, глибокими знаннями, внутрішньою силою, неординарна, енергійна, обдарована людина… Вона пише,що Марка Вовчка справедливо називають літературною донькою Т.Шевченка. Твори письменниці відіграли провідну роль у становленні української реалістичної прози. Найвищого ідейно-художнього рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві зазнала найбільшого приниження і безправ’я. За словами І.Франка, «з простотою, красою й ніжністю її мови й стилю в’яжеться нерозривно її ніжна любов до всіх нещасних і страждущих, а особливо до найбідніших між бідними – до жінок…».
“Інститутка” Марка Вовчка (1833—1907) — перша в українській літературі реалістична соціально-побутова повість, яку Іван Франко назвав найкращою перлиною української літератури. Майстерно поєднавши напружений драматизм подій та внутрішні переживання героїв, авторка надзвичайно правдиво показала, яких меж може сягати людське свавілля. Манірна легковажна панночка, що повернулася після навчання в Інституті шляхетних дівчат у маєток своєї бабусі, згодом стає жорстокою повелителькою людських доль, що призводить до гострого соціального конфлікту. До збірки також увійшли оповідання з народного життя, сповнені щирого смутку, викликаного людською недолею, та гуманного співчуття до гноблених і поневолених.
Книга про Марка Вовчка, що зліва розкаже про письменницю за допомогою різноманітних фотографій з її життя, та життя її друзів.
Ось як про себе розказує книга “Записки причетника” (написана російською мовою): ” … в своем романе раскрывает социальные противоречия пореформенной России, разоблачает эксплуататорскую роль служителей церкви, с глубокой симпатией изображает людей из народа”
Бібліотека пропонує вам прочитати спогади про Марка Вовчка
Ніщо, мабуть, так не допомагає пізнати людину, як спогади про неї. Сформуйте власний спогад про Марію Вілінську як людину й письменницю.
Тарас Шевченко охрестив М. Вілінську «кротким пророком и обличителем жестових людей несытых», своєю «дочкою», а вона його «батьком».
Пантелеймон Куліш називав Марію «мовчазним божеством». Про її літературну творчість: «Автор трудился как этнограф, но в этнографии оказался поэтом»; це було кадіння «з десяти кадильників».
Існує думка, що саме Марко Вовчок надала українській літературі «надмірної сльозливості». П. Куліш пояснює це явище: «Отчего этих рассказов нельзя читать без слез? Тут нет ни страшных бедствий, ни великих несчастий, ни трагических катастроф. Люди живут, стареют и умирают так просто, как обыкновенно бывает в селах, и однако ж у читателя сжимается сердце и выступают слезы при многих, самых обыкновенных повседневно видимых сценах. Это не от чего другого, как от того, что эти рассказы прошли сквозь сердце автора и диктованы ему сердцем. Такою живою, не отвлеченною, не мечтательною любовью к народу загорался у нас еще ни один писатель». «Мы народа не знаем, мы, не зная народа, не любим его, ибо любить можно только того, кого знаешь. Г. Марко Вовчок вводит нас в познание характера и жизни народа, и в то же время он наполняет нашу душу теплотой чувства, дышащей в каждом его слове».
Ганна Барвінок, дружина Куліша: «… була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її «Вовчком», що вона наче злякана, мовчуща!». «Нам вона здалась боязкою чи несвітською, не прикидливою до людей. Якось ні до хазяйки, ні до мене, ні до Куліша не горнулася. А ми всі ласкаво до неї оберталися. А вона якось погордо!..». Г. Барвінок потім думала: «Бідна!.. Може, її горе ще дитячого життя прибило, і таке приниження терпіла у тітки між людьми! Може, й вона од прислуги терпіла яку наругу, то їй усе й здається нелюдське!..».
Олена Пчілка вважала авторку нахабною самозванкою, московкою, що, мовляв, вкрала прекрасний вінець українського автора – Опанаса Марковича.
Іван Тургенєв називав її «украшением и средоточием» невеличкого гуртка петербурзьких «малороссов». «…Ш(евченко) не повіситься, – Кул(іш) – не застрелиться, – Кост(омаров) … можливо, кинеться в воду…», – заспокоював Марію. «Це прекрасна, розумна, чесна і поетична істота, але заражена пристрастю до самознищення». «Ви з’являєтесь мені у вигляді темного сфінкса».
Катерина Юнґе, донька графа Толстого: «… всі чоловіки сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…»
Олександр Герцен порівнював Марка Вовчка з Жорж Санд, такою ж зневажливою до умовностей, суперечливою та роковою.
Дослідник Віктор Домонтович охрестив її «моцартом любовних історій» минулого віку.
Бібліотека-філіал с. Березівка 