Друзі читачі цього року, до дня пам’яті жертв Другої світової війни, біліотека хоче познайомити вас з історичною розповіддю нашого односельчанина, який на власні очі бачив і з власного досвіду ділиться з нами спогадами про війну.
Я народився в селі Хом’яків (Березівці) 24 лютого 1924 року у сім’ї селян: батька – Згоби Федора Дмитровича і мами – Гавриляк Ганни Василівни. Перший дитячий спогад для мене був досить важким: як я бігав з хлопцями у 1928 році і отримав першу життєву травму від брата Дмитра, граючись у хаті, він сокирою ненароком відрубав мені два пальці на руці. В 1931 році я пішов у перший клас і в 1935 році закінчив п’ятирічну школу. Коли мені було 12 років, а я досить прив’язався до своєї сестри Софії, ми разом завжди ходили на репетиції до пана Григорія Сиятовського, – вона була учасницею драмгуртка. Вони ставили п’єси «Невільник», «Сватання на Гончарівці», «Країна в крові», «Назар Стодоля». Однак сестра померла молодою, в 1935 році, був дуже великий похорон, навіть грав духовий оркестр. На труні були синьо-жовті прапори, а молоді хлопці були в національних костюмах. Щоб дозволити використання синьо-жовтих прапорів на похороні ми йшли аж до воєводства в область за дозволом.
Після смерті сестри я проживав разом з батьками. Мати дуже хворіла і померла в 1940 році. Наскільки я пам’ятаю, в цьому ж році з нашого села радянська влада вивезла невідомо куди родину Деніскевича Артема Йосиповича.
Потім почалася війна. Коли німці захопили село, а це було ще влітку 1941 року, прийшли брати до війська наших сільських хлопців, від 20 до 25 років. Нас зобов’язали прибути на комісію в район. Там виступив німецький офіцер і сказав, що хто хоче їхати в Німеччину на роботу, то додому вже не відпускають, а одразу ж забирають на відправку в поїзд, а хто хоче записатися і служити в дивізії СС «Галичина», то ще на місяць відпускають додому. Але, оскільки в мене крім того була ще поломана нога, то мене комісія забракувала і я не був ні в Німеччині, ні в військах СС, а зостався працювати дома по господарству.
В 1944 році знову стало тяжко на Галичині. Прийшов партизанський загін Ковпака і в наших краях вже почала організовуватися УПА. Німці в цей час дуже лютували, людей вбивали і вішали всюди. У зв’язку з цим в селі було організовано чергування молодих хлопців, які по двоє, по всіх сторонах села (зі сторони сіл Чернієва, Тисменичан і Братківців) чергували, щоб був спокій у селі і завчасно попереджали жителів про те, якщо хтось ішов на село. В цьому році радянські танки йшли з міста Чернівці на Коломию, Станіслав і зупинилися в селі Чернієві. Це було на самий Великдень – 7 квітня. Всі хлопці, зразу після святкування, були послані копати окопи від Чернієва до наших Помірів. А в цей час в Братківцях їхав по колії німецький бронепоїзд, який почав обстрілювати нас з гармат. Я прибіг додому і розказав це батькові. Щоб зберегти коні від війська, мене батько з кіньми послав в ліс під Тисменичани. З другого боку були мадяри, які, почувши коней, почали перепиняти й інших візників з села і ті коні забирали…
У серпні 1944 року повернулися радянські війська, то мадяри, відступаючи, тікали хто куди. Наші люди допомагали їм чим могли і одягом і хлібом, аби вони добралися додому…
Першим головою сільської ради при радянській владі був Костишин Федір. А тим часом в краях уже сильно діяла УПА. Щоб не допустити молодих хлопців до УПА, голові дали доручення зробити список чоловіків від 18 до 35 років. На другий день всі хлопці пішли в район на комісію. А я залишився дома, так як був хворий. Ще через день в селі була велика облава – «Чорна рубаха». Тих хлопців, яких вигнали на майдан, забрали в тюрму, чоловік п’ятнадцять, зокрема: Кіндрата Івана, Гавриляка Василя, Буня Федора, Павловського Федора, Стасюка Івана, Скрипина Василя, Римика Михайла та Гураля Василя. Через два тижні мені також прийшла повістка прибути в район на комісію. Близько тисячі чоловік, які були непридатні до служби, зібрали і вивели на стадіоні в Станіславі. Всіх обстригли і відправили маршем на вокзал. По 60 чоловік грузили в пульман-вагони. Таким чином загрузили 18 вагонів і відправили до Львова. Четверо хлопців по дорозі з вагонів втекло. Тоді охорона замкнули вагони, щоб ніхто не втікав. Спочатку завезли нас на станцію Виденів. Простояли чотири дні і поїхали на схід до Челябінська (Росія). Туди їхали п’ять тижнів. По Україні нас везли в закритих вагонах, а в Росії вагони уже були відкриті. Їсти не давали, хто мав щось з дому, то ділилися останнім кусочком. На полях зупинялися і крали бульбу, буряк, капусту, щоб не померти з голоду. Доїхали до Куйбишева. Купували ми трохи там хліба, нам зробили дезінфекцію і поїхали далі на Урал, де було дуже холодно. Коли вже було темно надворі прибули в місто Коркіно. Там по наказу зійшли з поїзда двісті чоловік. Нас завели в баню, зробили «прожарку», помилися і відвели нас в столову, а потім до ранку спати в барак.
Нас розділили на різні роботи. Я попав в місто Копейськ на 1-шу уральську шахту №201. Коли ми заходили в шахту, то ми собі наспівували свою українську пісню «Ой у гаю зелененькім». Перший місяць я працював навальником, а згодом електробурильником. Добре робив свою роботу і став «стахановцем» і навіть заробляв велику зарплату. На цій шахті працювали 3000 чоловік. Через три роки роботи мені дали відпустку додому. Приїхавши додому, я вже на шахту не повернувся. Працював вдома по господарству.
У 1947 році ( на саме Різдво) приходить участковий і забирає мене в Лисець до КПЗ. Привели мене до прокурора. Я показав документ, що я хворий. І мене відпустили…
Вдома уже не давали жити облавники. Перше сказали мені, щоб я взяв пістолет і убив «Шпіона» (Костишина Миколу). Я відмовився, бо я ще ніколи нікого не вбивав. І вони від мене відстали. Потім мені запропонували працювати в магазині, але жиди говорили мені, що то не моя справа, і я відмовився. Потім мені сказали працювати молочарем і я погодився. Від 1948 року до 1980 року я працював на цій посаді…
Батько був десятником у селі – депутатом. Він здавав зерно державі. Одночасно оунівці змушували його давати зерно в бандерівський фонд (фонд Української повстанської армії). Хто не хотів збирати, або здавати, то їх арештовували, або розстрілювали.
Була провідна неділя. Здавши молоко, я пішов відпочивати до стодоли і задрімав. До стодоли прибігли уповноважені з району і почали шукати «Шпіона». З хати Кабан Марії вийшов чоловік в колійовій формі. Він хотів у селі купити бульби і йшов по дорозі, а перейшовши моє подвір’я, він пішов у напрямку до Братковець.
В цей час з участковим біля клубу були дві дівчини з району і три чоловіки. Дівчата сказали, що бачили як «Шпіон» заходив на моє подвір’я. Вони почали допитувати мене. Зробили обшук, але нікого не знайшли. Я сказав, що нікого не бачив. Того дня по полудню усі уповноважені йшли на вечерю до Бойчука Михайла і звідти повертали через кладку на «Абисинію». Там бандерівці зробили засідку і постріляли уповноваженого з району Єжевського і охоронника Карпінця.
Вранці наступного дня оголосили збір села. Тоді відвезли 30 сімей на фірах в район. Два дні протримали в Лисці і відправили на поїзд в Хриплин. Привезли в Коломию в табір, де моя мачуха померла. В Коломиї ми пробули приблизно місяць. Забирали сімей в яких не було дітей до одного року. З Коломиї доїхали до Львова, де причіпали ще вагони з людьми. Три тижні, кожного дня нас перераховували, давали трохи хліба аби не померли. Привезли нас в Томськ. Зробили дезінфекцію людей. На другий день під конвоєм погрузили на пароплав і відправили нас ще за 100 кілометрів північніше по річці Об. І вивантажили в селі Красний Яр Томської області. Нас здали в ліспромхоз і ми залишилися в селі без охорони на поселенні. Місцеві люди нас боялися, ховалися від нас, позакривали стайні і казали, що приїхали бандити. Увечері приїхали машини ліспромхозу і почали грузити по дві сім’ї в машину і везли 20 кілометрів в тайгу на участок «Ю». Вивантажили всіх у спільний барак де проживало 8 сімей. Вранці прийшов завгосп і поділив кожній сім’ї по вікнові і дозволив зробити по кімнатці. Посередині бараку була буржуйка і піч, щоб варити їсти. Дали нам потрібний інвентар для робити. На роботу нас возили машинами 14 км від бараків. Заготовляли ліс і возили на сплав. Я працював електропильником. Робив на складі, сортував і розпилював ліс на асортимент.
Восени 1950 року народилася донечка Ганна. В 1952 році – син Василь. Жінка працювала вдома по господарству. У бараку ми перезимували одну зиму, а потім дали квартиру, де було легше жити. Купив корову, викорчовував ліс і зробив собі город. Прожили на Сибірі дев’ять довгих років. Звільнили нас від комендатури, дали паспорти і сказали: «Ви вільні, можете їхати куди хочете». Я поїхав наперед – бо діти навчалися в школі, щоб дізнатися як тут жити. Мене не прописували тут. Я поїхав на Черкащину до Свістяка Івана, але й там кращих умов проживання не було і я повернувся в Березівку. Я пішов до секретаря в Братківці до Ільківа і він нас приписав. В 1960 році влаштувався на роботу на м’ясокомбінат, де працював чотири роки і зразу побудував хату. З роботи звільнили мене по скороченню, так як я був «виведжений». В 1964 році пішов працювати в газову контору де працював до самої пенсії 1980 року. 1989 року помагав у відкритті церкви, в якій був головою до приходу на парафію отця Василя Філяка.
Я народився в селі Хом’яків (Березівці) 24 лютого 1924 року у сім’ї селян: батька – Згоби Федора Дмитровича і мами – Гавриляк Ганни Василівни. Перший дитячий спогад для мене був досить важким: як я бігав з хлопцями у 1928 році і отримав першу життєву травму від брата Дмитра, граючись у хаті, він сокирою ненароком відрубав мені два пальці на руці. В 1931 році я пішов у перший клас і в 1935 році закінчив п’ятирічну школу. Коли мені було 12 років, а я досить прив’язався до своєї сестри Софії, ми разом завжди ходили на репетиції до пана Григорія Сиятовського, – вона була учасницею драмгуртка. Вони ставили п’єси «Невільник», «Сватання на Гончарівці», «Країна в крові», «Назар Стодоля». Однак сестра померла молодою, в 1935 році, був дуже великий похорон, навіть грав духовий оркестр. На труні були синьо-жовті прапори, а молоді хлопці були в національних костюмах. Щоб дозволити використання синьо-жовтих прапорів на похороні ми йшли аж до воєводства в область за дозволом.
Після смерті сестри я проживав разом з батьками. Мати дуже хворіла і померла в 1940 році. Наскільки я пам’ятаю, в цьому ж році з нашого села радянська влада вивезла невідомо куди родину Деніскевича Артема Йосиповича.
Потім почалася війна. Коли німці захопили село, а це було ще влітку 1941 року, прийшли брати до війська наших сільських хлопців, від 20 до 25 років. Нас зобов’язали прибути на комісію в район. Там виступив німецький офіцер і сказав, що хто хоче їхати в Німеччину на роботу, то додому вже не відпускають, а одразу ж забирають на відправку в поїзд, а хто хоче записатися і служити в дивізії СС «Галичина», то ще на місяць відпускають додому. Але, оскільки в мене крім того була ще поломана нога, то мене комісія забракувала і я не був ні в Німеччині, ні в військах СС, а зостався працювати дома по господарству.
В 1944 році знову стало тяжко на Галичині. Прийшов партизанський загін Ковпака і в наших краях вже почала організовуватися УПА. Німці в цей час дуже лютували, людей вбивали і вішали всюди. У зв’язку з цим в селі було організовано чергування молодих хлопців, які по двоє, по всіх сторонах села (зі сторони сіл Чернієва, Тисменичан і Братківців) чергували, щоб був спокій у селі і завчасно попереджали жителів про те, якщо хтось ішов на село. В цьому році радянські танки йшли з міста Чернівці на Коломию, Станіслав і зупинилися в селі Чернієві. Це було на самий Великдень – 7 квітня. Всі хлопці, зразу після святкування, були послані копати окопи від Чернієва до наших Помірів. А в цей час в Братківцях їхав по колії німецький бронепоїзд, який почав обстрілювати нас з гармат. Я прибіг додому і розказав це батькові. Щоб зберегти коні від війська, мене батько з кіньми послав в ліс під Тисменичани. З другого боку були мадяри, які, почувши коней, почали перепиняти й інших візників з села і ті коні забирали…
У серпні 1944 року повернулися радянські війська, то мадяри, відступаючи, тікали хто куди. Наші люди допомагали їм чим могли і одягом і хлібом, аби вони добралися додому…
Першим головою сільської ради при радянській владі був Костишин Федір. А тим часом в краях уже сильно діяла УПА. Щоб не допустити молодих хлопців до УПА, голові дали доручення зробити список чоловіків від 18 до 35 років. На другий день всі хлопці пішли в район на комісію. А я залишився дома, так як був хворий. Ще через день в селі була велика облава – «Чорна рубаха». Тих хлопців, яких вигнали на майдан, забрали в тюрму, чоловік п’ятнадцять, зокрема: Кіндрата Івана, Гавриляка Василя, Буня Федора, Павловського Федора, Стасюка Івана, Скрипина Василя, Римика Михайла та Гураля Василя. Через два тижні мені також прийшла повістка прибути в район на комісію. Близько тисячі чоловік, які були непридатні до служби, зібрали і вивели на стадіоні в Станіславі. Всіх обстригли і відправили маршем на вокзал. По 60 чоловік грузили в пульман-вагони. Таким чином загрузили 18 вагонів і відправили до Львова. Четверо хлопців по дорозі з вагонів втекло. Тоді охорона замкнули вагони, щоб ніхто не втікав. Спочатку завезли нас на станцію Виденів. Простояли чотири дні і поїхали на схід до Челябінська (Росія). Туди їхали п’ять тижнів. По Україні нас везли в закритих вагонах, а в Росії вагони уже були відкриті. Їсти не давали, хто мав щось з дому, то ділилися останнім кусочком. На полях зупинялися і крали бульбу, буряк, капусту, щоб не померти з голоду. Доїхали до Куйбишева. Купували ми трохи там хліба, нам зробили дезінфекцію і поїхали далі на Урал, де було дуже холодно. Коли вже було темно надворі прибули в місто Коркіно. Там по наказу зійшли з поїзда двісті чоловік. Нас завели в баню, зробили «прожарку», помилися і відвели нас в столову, а потім до ранку спати в барак.
Нас розділили на різні роботи. Я попав в місто Копейськ на 1-шу уральську шахту №201. Коли ми заходили в шахту, то ми собі наспівували свою українську пісню «Ой у гаю зелененькім». Перший місяць я працював навальником, а згодом електробурильником. Добре робив свою роботу і став «стахановцем» і навіть заробляв велику зарплату. На цій шахті працювали 3000 чоловік. Через три роки роботи мені дали відпустку додому. Приїхавши додому, я вже на шахту не повернувся. Працював вдома по господарству.
У 1947 році ( на саме Різдво) приходить участковий і забирає мене в Лисець до КПЗ. Привели мене до прокурора. Я показав документ, що я хворий. І мене відпустили…
Вдома уже не давали жити облавники. Перше сказали мені, щоб я взяв пістолет і убив «Шпіона» (Костишина Миколу). Я відмовився, бо я ще ніколи нікого не вбивав. І вони від мене відстали. Потім мені запропонували працювати в магазині, але жиди говорили мені, що то не моя справа, і я відмовився. Потім мені сказали працювати молочарем і я погодився. Від 1948 року до 1980 року я працював на цій посаді…
Батько був десятником у селі – депутатом. Він здавав зерно державі. Одночасно оунівці змушували його давати зерно в бандерівський фонд (фонд Української повстанської армії). Хто не хотів збирати, або здавати, то їх арештовували, або розстрілювали.
Була провідна неділя. Здавши молоко, я пішов відпочивати до стодоли і задрімав. До стодоли прибігли уповноважені з району і почали шукати «Шпіона». З хати Кабан Марії вийшов чоловік в колійовій формі. Він хотів у селі купити бульби і йшов по дорозі, а перейшовши моє подвір’я, він пішов у напрямку до Братковець.
В цей час з участковим біля клубу були дві дівчини з району і три чоловіки. Дівчата сказали, що бачили як «Шпіон» заходив на моє подвір’я. Вони почали допитувати мене. Зробили обшук, але нікого не знайшли. Я сказав, що нікого не бачив. Того дня по полудню усі уповноважені йшли на вечерю до Бойчука Михайла і звідти повертали через кладку на «Абисинію». Там бандерівці зробили засідку і постріляли уповноваженого з району Єжевського і охоронника Карпінця.
Вранці наступного дня оголосили збір села. Тоді відвезли 30 сімей на фірах в район. Два дні протримали в Лисці і відправили на поїзд в Хриплин. Привезли в Коломию в табір, де моя мачуха померла. В Коломиї ми пробули приблизно місяць. Забирали сімей в яких не було дітей до одного року. З Коломиї доїхали до Львова, де причіпали ще вагони з людьми. Три тижні, кожного дня нас перераховували, давали трохи хліба аби не померли. Привезли нас в Томськ. Зробили дезінфекцію людей. На другий день під конвоєм погрузили на пароплав і відправили нас ще за 100 кілометрів північніше по річці Об. І вивантажили в селі Красний Яр Томської області. Нас здали в ліспромхоз і ми залишилися в селі без охорони на поселенні. Місцеві люди нас боялися, ховалися від нас, позакривали стайні і казали, що приїхали бандити. Увечері приїхали машини ліспромхозу і почали грузити по дві сім’ї в машину і везли 20 кілометрів в тайгу на участок «Ю». Вивантажили всіх у спільний барак де проживало 8 сімей. Вранці прийшов завгосп і поділив кожній сім’ї по вікнові і дозволив зробити по кімнатці. Посередині бараку була буржуйка і піч, щоб варити їсти. Дали нам потрібний інвентар для робити. На роботу нас возили машинами 14 км від бараків. Заготовляли ліс і возили на сплав. Я працював електропильником. Робив на складі, сортував і розпилював ліс на асортимент.
Восени 1950 року народилася донечка Ганна. В 1952 році – син Василь. Жінка працювала вдома по господарству. У бараку ми перезимували одну зиму, а потім дали квартиру, де було легше жити. Купив корову, викорчовував ліс і зробив собі город. Прожили на Сибірі дев’ять довгих років. Звільнили нас від комендатури, дали паспорти і сказали: «Ви вільні, можете їхати куди хочете». Я поїхав наперед – бо діти навчалися в школі, щоб дізнатися як тут жити. Мене не прописували тут. Я поїхав на Черкащину до Свістяка Івана, але й там кращих умов проживання не було і я повернувся в Березівку. Я пішов до секретаря в Братківці до Ільківа і він нас приписав. В 1960 році влаштувався на роботу на м’ясокомбінат, де працював чотири роки і зразу побудував хату. З роботи звільнили мене по скороченню, так як я був «виведжений». В 1964 році пішов працювати в газову контору де працював до самої пенсії 1980 року. 1989 року помагав у відкритті церкви, в якій був головою до приходу на парафію отця Василя Філяка.
“Тетяна любить свого чоловіка, але підозрює, що його думки крутяться в якійсь іншій “сонячній системі”. Вона намагається змінити ситуацію. З чого почати? “Починай із себе”, – радить її студентська подруга Уляна.
Бібліотека-філіал с. Березівка 