Інтерв’ю-спогад “І подвигу не буде забуття…”

59602715_659667421161397_7159158527594856448_n

Друзі читачі цього року, до дня пам’яті жертв Другої світової війни, біліотека хоче познайомити вас з історичною розповіддю нашого односельчанина, який на власні очі бачив і з власного досвіду ділиться з нами спогадами про війну.

Я народився в селі Хом’яків (Березівці) 24 лютого 1924 року у сім’ї селян: батька – Згоби Федора Дмитровича і мами – Гавриляк Ганни Василівни. Перший дитячий спогад для мене був досить важким: як я бігав з хлопцями у 1928 році і отримав першу життєву травму від брата Дмитра, граючись у хаті, він сокирою ненароком відрубав мені два пальці на руці. В 1931 році я пішов у перший клас і в 1935 році закінчив п’ятирічну школу. Коли мені було 12 років, а я досить прив’язався до своєї сестри Софії, ми разом завжди ходили на репетиції до пана Григорія Сиятовського, – вона була учасницею драмгуртка. Вони ставили п’єси «Невільник», «Сватання на Гончарівці», «Країна в крові», «Назар Стодоля». Однак сестра померла молодою, в 1935 році, був дуже великий похорон, навіть грав духовий оркестр. На труні були синьо-жовті прапори, а молоді хлопці були в національних костюмах. Щоб дозволити використання синьо-жовтих прапорів на похороні ми йшли аж до воєводства в область за дозволом.

Після смерті сестри я проживав разом з батьками. Мати дуже хворіла  і померла в 1940 році.  Наскільки я пам’ятаю, в цьому ж році з нашого села радянська влада вивезла невідомо куди родину Деніскевича Артема Йосиповича.

Потім почалася війна. Коли німці захопили село, а це було ще влітку 1941 року, прийшли брати до війська наших сільських хлопців, від 20 до 25 років. Нас зобов’язали прибути на комісію в район. Там виступив німецький офіцер і сказав, що хто хоче їхати в Німеччину на роботу, то додому вже не відпускають, а одразу ж забирають на відправку в поїзд, а хто хоче записатися і служити в дивізії СС «Галичина», то ще на місяць відпускають додому.  Але, оскільки в мене крім того була ще поломана нога, то мене комісія забракувала і я не був ні в Німеччині, ні в військах СС, а зостався працювати дома по господарству.

В 1944 році знову стало тяжко на Галичині. Прийшов партизанський загін Ковпака і в наших краях вже почала організовуватися УПА. Німці в цей час дуже лютували, людей вбивали і вішали всюди. У зв’язку з цим в селі було організовано чергування молодих хлопців, які по двоє, по всіх сторонах села (зі сторони сіл Чернієва, Тисменичан і Братківців) чергували, щоб був спокій у селі і завчасно попереджали жителів про те, якщо хтось ішов на село. В цьому році радянські танки йшли з міста Чернівці на Коломию, Станіслав і зупинилися в селі Чернієві. Це було на самий Великдень – 7 квітня.  Всі хлопці, зразу після святкування, були послані копати окопи від Чернієва до наших Помірів. А в цей час в Братківцях їхав по колії німецький бронепоїзд, який почав обстрілювати нас з гармат. Я прибіг додому і розказав це батькові. Щоб зберегти коні від війська, мене батько з кіньми послав в ліс під Тисменичани. З другого боку були мадяри, які, почувши коней, почали перепиняти й інших візників з села і ті коні забирали…

У серпні 1944 року повернулися радянські війська, то мадяри, відступаючи, тікали хто куди. Наші люди допомагали їм чим могли і одягом і хлібом, аби вони добралися додому…

Першим головою сільської ради при радянській владі був Костишин Федір. А тим часом в краях уже сильно діяла УПА. Щоб не допустити молодих хлопців до УПА, голові дали доручення зробити список чоловіків від 18 до 35 років. На другий день всі хлопці пішли в район на комісію. А я залишився дома, так як був хворий.  Ще через день в селі була велика облава – «Чорна рубаха».  Тих хлопців, яких вигнали на майдан, забрали в тюрму, чоловік п’ятнадцять, зокрема: Кіндрата Івана, Гавриляка Василя, Буня Федора, Павловського Федора, Стасюка Івана, Скрипина Василя,  Римика Михайла та  Гураля Василя. Через два тижні мені також прийшла повістка прибути в район на комісію. Близько тисячі чоловік, які були непридатні до служби, зібрали і вивели на стадіоні в Станіславі. Всіх обстригли і відправили маршем на вокзал. По 60 чоловік грузили в пульман-вагони. Таким чином загрузили 18 вагонів і відправили до Львова. Четверо хлопців по дорозі з вагонів втекло. Тоді охорона замкнули вагони, щоб ніхто не втікав. Спочатку завезли нас на станцію Виденів. Простояли чотири дні і поїхали на схід до Челябінська (Росія). Туди їхали п’ять тижнів. По Україні нас везли в закритих вагонах, а в Росії вагони уже були відкриті. Їсти не давали, хто мав щось з дому, то ділилися останнім кусочком. На полях зупинялися і крали бульбу, буряк, капусту, щоб не померти з голоду. Доїхали до Куйбишева. Купували ми трохи там хліба, нам зробили дезінфекцію  і поїхали далі на Урал, де було дуже холодно. Коли вже було темно надворі прибули в місто Коркіно. Там по наказу зійшли з поїзда двісті чоловік. Нас завели в баню, зробили «прожарку», помилися і відвели нас в столову, а потім до ранку спати в барак.

Нас розділили на різні роботи. Я попав в місто Копейськ на 1-шу уральську шахту №201. Коли ми заходили в шахту, то ми собі наспівували свою українську пісню «Ой у гаю зелененькім». Перший місяць я працював навальником, а згодом електробурильником. Добре робив свою роботу і став «стахановцем» і навіть заробляв велику зарплату. На цій шахті працювали 3000 чоловік. Через три роки роботи мені дали відпустку додому.  Приїхавши додому, я вже на шахту не повернувся. Працював вдома по господарству.

У 1947 році ( на саме Різдво)  приходить участковий  і забирає мене в Лисець до КПЗ. Привели мене до прокурора. Я показав документ, що я хворий. І мене відпустили…

Вдома уже не давали жити облавники. Перше сказали мені, щоб я взяв пістолет і убив «Шпіона» (Костишина Миколу).  Я відмовився, бо я ще ніколи нікого не вбивав. І вони від мене відстали. Потім мені запропонували працювати в магазині, але жиди говорили мені, що то не моя справа, і я відмовився. Потім мені сказали працювати молочарем і я погодився. Від 1948 року до 1980 року я працював на цій посаді…

Батько був десятником у селі – депутатом. Він здавав зерно державі. Одночасно оунівці змушували його давати зерно в бандерівський фонд (фонд Української повстанської армії). Хто не хотів збирати, або здавати, то їх арештовували, або розстрілювали.

Була провідна неділя. Здавши молоко, я пішов відпочивати до стодоли і задрімав.  До стодоли прибігли уповноважені з району і почали шукати «Шпіона». З хати Кабан Марії вийшов чоловік в колійовій формі. Він хотів у селі купити бульби і йшов по дорозі, а перейшовши моє подвір’я, він пішов у напрямку до Братковець.

В цей час з участковим біля клубу були дві дівчини з району і три чоловіки. Дівчата сказали, що бачили як «Шпіон» заходив на моє подвір’я. Вони почали допитувати мене. Зробили обшук, але нікого не знайшли. Я сказав, що нікого не бачив. Того дня по полудню усі уповноважені йшли на вечерю до Бойчука Михайла і звідти повертали через кладку на «Абисинію». Там бандерівці зробили засідку і постріляли уповноваженого з району Єжевського і охоронника Карпінця.

Вранці наступного дня оголосили збір села. Тоді відвезли 30 сімей на фірах в район.  Два дні протримали в Лисці і відправили на поїзд в Хриплин. Привезли в Коломию в табір, де моя мачуха померла. В Коломиї ми пробули приблизно місяць. Забирали сімей в яких не було дітей до одного року. З Коломиї доїхали до Львова, де причіпали ще вагони з людьми. Три тижні, кожного дня нас перераховували, давали трохи хліба аби не померли. Привезли нас в Томськ. Зробили дезінфекцію людей. На другий день під конвоєм погрузили на пароплав і відправили нас ще за 100 кілометрів північніше по річці Об. І вивантажили в селі Красний Яр Томської області.  Нас здали в ліспромхоз і ми залишилися в селі без охорони на поселенні. Місцеві люди нас боялися, ховалися від нас, позакривали стайні і казали, що приїхали бандити. Увечері приїхали машини ліспромхозу і почали грузити по дві сім’ї в машину і везли 20 кілометрів в тайгу на участок «Ю». Вивантажили всіх у спільний барак де проживало 8 сімей. Вранці прийшов завгосп і поділив кожній сім’ї по вікнові і дозволив зробити по кімнатці. Посередині бараку була буржуйка і піч, щоб варити їсти. Дали нам потрібний інвентар для робити. На роботу нас возили машинами 14 км від бараків. Заготовляли ліс і возили на сплав. Я працював електропильником. Робив на складі, сортував і розпилював ліс на асортимент.

Восени 1950 року народилася донечка Ганна. В 1952 році – син Василь. Жінка працювала вдома по господарству. У бараку ми перезимували одну зиму, а потім дали квартиру, де було легше жити. Купив корову, викорчовував ліс і зробив собі город. Прожили на Сибірі дев’ять довгих років. Звільнили нас від комендатури, дали паспорти і сказали: «Ви вільні, можете їхати куди хочете». Я поїхав наперед – бо діти навчалися в школі, щоб дізнатися як тут жити. Мене не прописували тут. Я поїхав на Черкащину до Свістяка Івана, але й там кращих умов проживання не було і я повернувся в Березівку. Я пішов до секретаря в Братківці до Ільківа і він нас приписав. В 1960 році влаштувався на роботу на м’ясокомбінат, де працював чотири роки і зразу побудував хату. З роботи звільнили мене по скороченню, так як я був «виведжений». В 1964 році пішов працювати в газову контору де працював до самої пенсії 1980 року. 1989 року помагав у відкритті церкви, в якій був головою до приходу на парафію отця Василя Філяка.

Я народився в селі Хом’яків (Березівці) 24 лютого 1924 року у сім’ї селян: батька – Згоби Федора Дмитровича і мами – Гавриляк Ганни Василівни. Перший дитячий спогад для мене був досить важким: як я бігав з хлопцями у 1928 році і отримав першу життєву травму від брата Дмитра, граючись у хаті, він сокирою ненароком відрубав мені два пальці на руці. В 1931 році я пішов у перший клас і в 1935 році закінчив п’ятирічну школу. Коли мені було 12 років, а я досить прив’язався до своєї сестри Софії, ми разом завжди ходили на репетиції до пана Григорія Сиятовського, – вона була учасницею драмгуртка. Вони ставили п’єси «Невільник», «Сватання на Гончарівці», «Країна в крові», «Назар Стодоля». Однак сестра померла молодою, в 1935 році, був дуже великий похорон, навіть грав духовий оркестр. На труні були синьо-жовті прапори, а молоді хлопці були в національних костюмах. Щоб дозволити використання синьо-жовтих прапорів на похороні ми йшли аж до воєводства в область за дозволом.

Після смерті сестри я проживав разом з батьками. Мати дуже хворіла  і померла в 1940 році.  Наскільки я пам’ятаю, в цьому ж році з нашого села радянська влада вивезла невідомо куди родину Деніскевича Артема Йосиповича.

Потім почалася війна. Коли німці захопили село, а це було ще влітку 1941 року, прийшли брати до війська наших сільських хлопців, від 20 до 25 років. Нас зобов’язали прибути на комісію в район. Там виступив німецький офіцер і сказав, що хто хоче їхати в Німеччину на роботу, то додому вже не відпускають, а одразу ж забирають на відправку в поїзд, а хто хоче записатися і служити в дивізії СС «Галичина», то ще на місяць відпускають додому.  Але, оскільки в мене крім того була ще поломана нога, то мене комісія забракувала і я не був ні в Німеччині, ні в військах СС, а зостався працювати дома по господарству.

В 1944 році знову стало тяжко на Галичині. Прийшов партизанський загін Ковпака і в наших краях вже почала організовуватися УПА. Німці в цей час дуже лютували, людей вбивали і вішали всюди. У зв’язку з цим в селі було організовано чергування молодих хлопців, які по двоє, по всіх сторонах села (зі сторони сіл Чернієва, Тисменичан і Братківців) чергували, щоб був спокій у селі і завчасно попереджали жителів про те, якщо хтось ішов на село. В цьому році радянські танки йшли з міста Чернівці на Коломию, Станіслав і зупинилися в селі Чернієві. Це було на самий Великдень – 7 квітня.  Всі хлопці, зразу після святкування, були послані копати окопи від Чернієва до наших Помірів. А в цей час в Братківцях їхав по колії німецький бронепоїзд, який почав обстрілювати нас з гармат. Я прибіг додому і розказав це батькові. Щоб зберегти коні від війська, мене батько з кіньми послав в ліс під Тисменичани. З другого боку були мадяри, які, почувши коней, почали перепиняти й інших візників з села і ті коні забирали…

У серпні 1944 року повернулися радянські війська, то мадяри, відступаючи, тікали хто куди. Наші люди допомагали їм чим могли і одягом і хлібом, аби вони добралися додому…

Першим головою сільської ради при радянській владі був Костишин Федір. А тим часом в краях уже сильно діяла УПА. Щоб не допустити молодих хлопців до УПА, голові дали доручення зробити список чоловіків від 18 до 35 років. На другий день всі хлопці пішли в район на комісію. А я залишився дома, так як був хворий.  Ще через день в селі була велика облава – «Чорна рубаха».  Тих хлопців, яких вигнали на майдан, забрали в тюрму, чоловік п’ятнадцять, зокрема: Кіндрата Івана, Гавриляка Василя, Буня Федора, Павловського Федора, Стасюка Івана, Скрипина Василя,  Римика Михайла та  Гураля Василя. Через два тижні мені також прийшла повістка прибути в район на комісію. Близько тисячі чоловік, які були непридатні до служби, зібрали і вивели на стадіоні в Станіславі. Всіх обстригли і відправили маршем на вокзал. По 60 чоловік грузили в пульман-вагони. Таким чином загрузили 18 вагонів і відправили до Львова. Четверо хлопців по дорозі з вагонів втекло. Тоді охорона замкнули вагони, щоб ніхто не втікав. Спочатку завезли нас на станцію Виденів. Простояли чотири дні і поїхали на схід до Челябінська (Росія). Туди їхали п’ять тижнів. По Україні нас везли в закритих вагонах, а в Росії вагони уже були відкриті. Їсти не давали, хто мав щось з дому, то ділилися останнім кусочком. На полях зупинялися і крали бульбу, буряк, капусту, щоб не померти з голоду. Доїхали до Куйбишева. Купували ми трохи там хліба, нам зробили дезінфекцію  і поїхали далі на Урал, де було дуже холодно. Коли вже було темно надворі прибули в місто Коркіно. Там по наказу зійшли з поїзда двісті чоловік. Нас завели в баню, зробили «прожарку», помилися і відвели нас в столову, а потім до ранку спати в барак.

Нас розділили на різні роботи. Я попав в місто Копейськ на 1-шу уральську шахту №201. Коли ми заходили в шахту, то ми собі наспівували свою українську пісню «Ой у гаю зелененькім». Перший місяць я працював навальником, а згодом електробурильником. Добре робив свою роботу і став «стахановцем» і навіть заробляв велику зарплату. На цій шахті працювали 3000 чоловік. Через три роки роботи мені дали відпустку додому.  Приїхавши додому, я вже на шахту не повернувся. Працював вдома по господарству.

У 1947 році ( на саме Різдво)  приходить участковий  і забирає мене в Лисець до КПЗ. Привели мене до прокурора. Я показав документ, що я хворий. І мене відпустили…

Вдома уже не давали жити облавники. Перше сказали мені, щоб я взяв пістолет і убив «Шпіона» (Костишина Миколу).  Я відмовився, бо я ще ніколи нікого не вбивав. І вони від мене відстали. Потім мені запропонували працювати в магазині, але жиди говорили мені, що то не моя справа, і я відмовився. Потім мені сказали працювати молочарем і я погодився. Від 1948 року до 1980 року я працював на цій посаді…

Батько був десятником у селі – депутатом. Він здавав зерно державі. Одночасно оунівці змушували його давати зерно в бандерівський фонд (фонд Української повстанської армії). Хто не хотів збирати, або здавати, то їх арештовували, або розстрілювали.

Була провідна неділя. Здавши молоко, я пішов відпочивати до стодоли і задрімав.  До стодоли прибігли уповноважені з району і почали шукати «Шпіона». З хати Кабан Марії вийшов чоловік в колійовій формі. Він хотів у селі купити бульби і йшов по дорозі, а перейшовши моє подвір’я, він пішов у напрямку до Братковець.

В цей час з участковим біля клубу були дві дівчини з району і три чоловіки. Дівчата сказали, що бачили як «Шпіон» заходив на моє подвір’я. Вони почали допитувати мене. Зробили обшук, але нікого не знайшли. Я сказав, що нікого не бачив. Того дня по полудню усі уповноважені йшли на вечерю до Бойчука Михайла і звідти повертали через кладку на «Абисинію». Там бандерівці зробили засідку і постріляли уповноваженого з району Єжевського і охоронника Карпінця.

Вранці наступного дня оголосили збір села. Тоді відвезли 30 сімей на фірах в район.  Два дні протримали в Лисці і відправили на поїзд в Хриплин. Привезли в Коломию в табір, де моя мачуха померла. В Коломиї ми пробули приблизно місяць. Забирали сімей в яких не було дітей до одного року. З Коломиї доїхали до Львова, де причіпали ще вагони з людьми. Три тижні, кожного дня нас перераховували, давали трохи хліба аби не померли. Привезли нас в Томськ. Зробили дезінфекцію людей. На другий день під конвоєм погрузили на пароплав і відправили нас ще за 100 кілометрів північніше по річці Об. І вивантажили в селі Красний Яр Томської області.  Нас здали в ліспромхоз і ми залишилися в селі без охорони на поселенні. Місцеві люди нас боялися, ховалися від нас, позакривали стайні і казали, що приїхали бандити. Увечері приїхали машини ліспромхозу і почали грузити по дві сім’ї в машину і везли 20 кілометрів в тайгу на участок «Ю». Вивантажили всіх у спільний барак де проживало 8 сімей. Вранці прийшов завгосп і поділив кожній сім’ї по вікнові і дозволив зробити по кімнатці. Посередині бараку була буржуйка і піч, щоб варити їсти. Дали нам потрібний інвентар для робити. На роботу нас возили машинами 14 км від бараків. Заготовляли ліс і возили на сплав. Я працював електропильником. Робив на складі, сортував і розпилював ліс на асортимент.

Восени 1950 року народилася донечка Ганна. В 1952 році – син Василь. Жінка працювала вдома по господарству. У бараку ми перезимували одну зиму, а потім дали квартиру, де було легше жити. Купив корову, викорчовував ліс і зробив собі город. Прожили на Сибірі дев’ять довгих років. Звільнили нас від комендатури, дали паспорти і сказали: «Ви вільні, можете їхати куди хочете». Я поїхав наперед – бо діти навчалися в школі, щоб дізнатися як тут жити. Мене не прописували тут. Я поїхав на Черкащину до Свістяка Івана, але й там кращих умов проживання не було і я повернувся в Березівку. Я пішов до секретаря в Братківці до Ільківа і він нас приписав. В 1960 році влаштувався на роботу на м’ясокомбінат, де працював чотири роки і зразу побудував хату. З роботи звільнили мене по скороченню, так як я був «виведжений». В 1964 році пішов працювати в газову контору де працював до самої пенсії 1980 року. 1989 року помагав у відкритті церкви, в якій був головою до приходу на парафію отця Василя Філяка.

 

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s