Пісня “Гарна”на прохання читачів

 

На той час Директор будинку культури: Скрипин Тетяна Василівна та фолькльорний колектив “Березівські молодиці” з піснею “Гарна” (автор Наталія Фаліон, український гурт “Лісапедний батальйон”)

Інформаційно-тематична година “Де козак – там і слава, і воля!”

Зі святом ВАС!!! Наші козаки, наші захисники сьогодення, наші герої АТО, ті, які мужньо стояли і нині стоять на лінії захисту української свободи. Низький уклін Вам і шана від усіх березівчан!!! 

Фото тільки 8 хлопців, проте усіх є набагато більше та не всі мають змогу передати свої фото,

14 жовтня день, в який відзначають відразу чотири свята та пам’ятні дні, пов’язані з історичними подіями: свято Покров Пресвятої Богородиці, День українського козацтва (згідно з указом президента Леоніда Кучми 1999 рік), вважається датою створення Української повстанської армії, також вважають цей день 14 жовтня Днем захисника України.З 2015 року цей день став святковим вихідним. А офіційно встановлений , як державне свято 14 жовтня 2014 року указом президента Петра Порошенка, однак тоді ще не був вихідним днем.

 

В Березівці свято розпочалось зі Служби Божої, де молилися за тих, що поклали життя за волю і щастя рідної України, вже потім панахида на могилі борців за Україну.

Хочеться пам’ятати в цей день та пригадати всім, історію виникнення УПА в нашому селі ( уривок з книги “Березівка. Жива пам’ять поколінь”, яку ви можете не тільки прийти в бібліотеку почитати, але й купити для себе.)

Діяльність ОУН-УПА у Хом’якові . Вислані на Сибір та в Казахстан.

Середина XX століття. Осердя європейського суходолу. Країни Західної Європи заліковують рани, заподіяні Другою світовою війною. Один з переможців кривавої всесвітньої бойні, Радянський Союз, замкнувши свої кордони на залізні замки, заповзявся наводити пролетарський порядок на завойованих територіях Галичини ні на крихту не забуваючи того, що саме тут українські визвольні ідеї визначали вектор політичного життя протягом чверті століття. Тоталітарний режим планомірно і всеосяжно мстився українському народові за його поривання до волі і жорстока помста не обминула і наш Хом’яків.

Світ, як було не раз, мовчазно дивився, як сталінська система збиткується над колоніальним народом. Звільнившись від фашистських окупантів, українці не стали вільними, навпаки. Пішли одні, прийшли інші. Знову повернулися совіти, і жити стало ще важче ніж раніше. Постійні переслідування, заборони, примусова праця і весь тодішній тоталітарний режим спрямовувались на винищення усього українського. Та все ж таки знесилений люд зумів знайти в собі сили для завзятої боротьби за своє існування як нації, за власну незалежну Українську державу.

Спогади Стефініна Миколи Дмитровича (1930 р.н.): «Мій тато Дмитро помер у 1937 році, старшого брата у 1942 році забрали в Німеччину. Сестра Анастасія на той час навчалася у Станіславській торговельній школі. Керівником її групи був син Івана Франка Петро. В 1943 році його забрали німці і розстріляли. Тоді вся його група пішла в партизани в тому числі і моя сестра. Всі вони знали, що це вірна смерть. Моїй сестрі дали псевдо «Люба». Мама якось запитала сестру: «Насте, чому ти пішла у підпілля, адже із-за тебе нас усіх переб’ють! -Мамо, то не лиш я, то наша вся група пішла відомстити за Петра».

З приходом зими ліс уже мало захищав партизан від ворогів. Боротися щодня ставало важче. Проти партизанів ворог кинув добірні війська з фронту. У деяких селах діяло по декілька гарнізонів. Крім того, з числа місцевих бідняків енкаведисти формували винищувальні батальйони «ястребків» Найстрашнішими катами були Сапожнік і солдат Грушка.

Окупанти часто використовували вчених вівчарок. Енкаведисти нишпорили всюди. Шукали партизанів у сіні, соломі, в місцях, куди вказували зрадники, пробивали кожен метр землі. По селах розклеювали заклики здаватися, обіцяючи тим, хто здасться, помилування. Хто ж піддався на цю провокацію, замордовували до смерті або після тортур засилали на 25 років до сибірських концтаборів. Рідко вдавалося ворогам схопити живого повстанця. Коли вже не було виходу, бійці спалювали всі папери, а самі підривалися гранатами або стріляли собі в скроні.

Згадує Стефінін Микола: «16 лютого 1946 року. Це останній день життя моєї сестри Насті ( Люби) … «Ця криївка була край лісу. Вхід до неї прикривав кущ ліщини. На жаль, не судилося бійцям УПА під командуванням «Різуна» відпочити після тяжких запеклих боїв у Чорному лісі. Були з ним у схованці «Сагайдачний» (Дмитро Гапяк з села Братківці), «Рись» (Василь Майжос із Тисменичан), «Граніт» (Василь Депутат із Вільшанці), «Євген» (Михайло Магас із Богородчан), «Люба» (Настя Стефінін з Березівки), «Венера» (Маркевич Антоніна з Єзуполя) та Крук. В цей день, сидячи в криївці, повстанці поголодніли. “Сагайдачний” дуже часто ходив у село Братківці за харчами. Він сказав своїм друзям, що піде в село в принесе щось їсти. Довго товаришам прийшлось чекати, з нетерпінням прислуховувались чи не чути його кроків. Нарешті «Сагайдачний» повернувся з харчами. Повстанці з великою радістю привітали свого побратима. Несподівано над криївкою почулися кроки. Всі глянули на стелю і один на одного «Сдавайтесь» – закричав енкаведист. Всі переглянулись. «Що робимо, здаємось?» – запитав один з підпільників. «Не здаємось» – твердо і рішуче заперечив «Граніт». Із криївки на поверхню виривався чорний дим. Партизани спалювали документи. Енкаведисти кричали: «Бандити, здавайтесь». Партизани відповіли: «Помремо, а не здамося. Слава Україні!».

Далі розповідає «Венера»: “ Вони пригрозили : «Якщо не здастеся, то кинемо гранату».  Ми не відповіли . Через хвилину вибухнула граната. Любу і Рися смертельно поранено, вони вмирали у страшних муках. Осколком гранати мені вразило праву ногу.,,Друзі, настав час прощатися з життям, – сказав Євген. -Нам не страшно було вмирати, страшніше було опинитися живими в руках червоних катів.» Євген підніс пістолет до голови, пролунав постріл – і він похилився. В мене не було зброї, тому я просила Депутата, щоб він мене пристрелив. Він притулив зброю до моєї голови , і я відчула, як у нього тремтить рука. Після пострілу я знепритомніла. Куля пройшла якось так, що й лікарі не могли визначити, куди вона вийшла. Застрілилися Сагайдачний і Депутат. Крук вистрілив невдало, важко пораненим залишився живий».

Енкаведисти витягли підпільників, кинули всіх на сани і повезли в Братківці. Дорогою зауважили, що одна дівчина і хлопець ще дихають. Їх в Братківцях поклали на вантажну машину і повезли до лікарні Станіславської тюрми. Побитих вивезли за село. Майже два тижні робили засідку, аби спіймати тих хто прийде переховати бійців, але даремно. Ніхто так і не прийшов. І лише 21 вересня 1990 року останки героїв, в тому числі і «Люби»,  жителі Братківців відшукали і переховали їх за християнським звичаєм.

Серед членів воїнів УПА були : Стефінін Анастасія Дмитрівна (Люба), Чоп’як Василь Васильович (Сухіна), Стефаник Микола Васильович (Логинець), Ткачук Софія Іванівна ( Сливка), Костишин Микола Іванович (Рабінець – Шпійон), Римик Микола Іванович (Циганів), Скрипин Василь Олексійович ( Олексишин) та інші. Останній з сільських бандерівців – Шпійон був убитий на початку 1951 року.

Тепер після перепоховання в с.Братківці встановлені пам’ятні камені з обличчями тих повстанців, що боролися багато років тому. Пам’ть про них живе і буде жити.

На фото першого каменю “Люба”- а саме наша жителька Стефінин Анастасія Дмитрівна.

Нерівна боротьба партизанської армії і радянської держави тривала до середини 50 років. Вона остаточно припинилася лише після того, як колективізоване селянство позбавилось будь-якої можливості надавати продовольчу допомогу повстанцям.

В другій половині 40-х – початку 50-х років ХХ ст. енкаведисти виловлювали «бандерівців» і висилали до Сибіру в Казахстан. В цей час з Хом’якова було вивезено 50 родин, з яких повернулося лише дев’ятнадцять. Повернувшись назад у село із заслання, ніхто кращого не заставав. Хати ніхто не давав, а ті помешкання, що залишили, розібрав колгосп. Ніде не приписували, не давали жити, не приймали на роботу. Тяжко було, але вижили.

Списки повстанців УПА – жителів с. Березівка, які загинули за волю України

В архівах України збереглося далеко не все. Чимало матеріалів залишаються недоступними. Навіть на сьогодні відомими є незначна частина джерел. Однак вони не дають можливості відтворити цілісну картину 10-ти річної боротьби українського народу проти двох найжорстокіших імперій світу.

На щастя, є ще одне невичерпне джерело інформації – це пам’ять наших односельчан, пам’ять нашого народу. Одначе й вона, якщо відповідні знання вчасно не записати, зберігається доти, поки жива людина. Ми робили все аби уникнути помилок. Проте розуміємо, що у зв’язку із давністю подій, могли закрастися неточності, за що просимо вибачення, але ми постараємося не обминути жодної чесної особи, яка віддала життя за волю України.

Українська Повстанська Армія – явище феноменальне в історії національно-визвольних змагань усіх народів. Учасники УПА – це воїни армії без держави, без жодної сторонньої підтримки. Опираючись на власний народ, борючись на власній землі, вони виборювали державу.

1. Василик Петро (Кармелюк), 1923 р.н., загинув 1946 року в Лисецькому р-ні;
2. Гавриляк Василь Михайлович, стрілець куща УПА, невідомо;
3. Гавриляк Михайло Іванович, 1920 р.н., стрілець куща УПА , невідомо;
4. Гавриляк Юрій Іванович, 1917 р.н., стрілець УПА, помер;
5. Гураль Василь Васильович, стрілець куща УПА, невідомо;
6. Данильців Марта, 1925 р.н., стрілець куща УПА, невідомо;
7. Денасікевич Михайло Ясьович, 1925, стрілець УПА, загинув у тюрмі;
8. Козінчук Ярослав Дмитрович (Нечай), 1920 р.н., стрілець УПА, загинув у с.Березівці.
9. Костишин Микола Іванович (Шпіон), 1922 р.н., референт СБ райпроводу, загинув у бою з більшовиками 15.10.1950 року у с. Крихівці;
10. Костишин Петро Михайлович (Чорненький), 1922 р.н., стрілець УПА, загинув у бою в с. Чернієві;
11. Мельник Іван Ількович, 1925 р.н., стрілець УПА куреня «Різуна», загинув 1947 року у бою з більшовиками в с.Березівка;
12. Римик Микола Олексійович (Заяць), 1921 р.н., стрілець УПА куреня «Гамалія», загинув у Чорному лісі.
13. Римик Микола Юрійович, 1919 р.н., стрілець УПА, пропав безвісти;
14. Римик Михайло Федорович, стрілець УПА, невідомо;
15. Савчук Василь Федорович (Явір), 1922 р.н., стрілець УПА, загинув у бою в Чернієві;
16. Савчук Микола Іванович, 1922 р.н., стрілець УПА, помер у тюрмі;
17. Скрипин Анна Іванівна (Ганька), 1923 р.н., станична, загинула 1945 року в с. Березівка;
18. Скрипин Василь, 1921 р.н., стрілець УПА, загинув 1946 року, невідомо;
19. Скрипин Олекса Васильович (Мороз), 1924 р.н., стрілець УПА, загинув 1945 року в с. Вільшаниця;
20. Скрипник Василь, 1900 р.н., член ОУН-УПА, голова читальні «Просвіта», станичний с. Березівка, загинув у бою 1944 року;
21. Стасюк Василь (Чорний), загинув у бою 1945 року в с. Березівка;
22. Стефанюк Микола Васильович, 1923 р.н., стрілець УПА, загинув у с.Березівці;
23. Стефінин Настя Дмитрівна (Люба), 1926 р.н., підрайонний референт, загинула у лютому 1946 року у бункері на околиці с. Братківці;
24. Чопляк Василь Васильович (Сухіна), 1920 р.н.. підрайонний референт, загинув 1946 року у бою з більшовиками в с. Березівка.
25. Погулич Ярослав Васильович (Голуб), народився 13.05.1920 року на Львівщині, охоронник окружного проводу, загинув у бою з НКВС 04.03.1951 року у с. Березівці.

“Де козак, там і слава, і воля…”

А оскільки свято козаків, то слід згадати в цей день козака, що ще буквально до недавна жив в нашому селі – то Орел Сергій , сьгодні світлої пам’яті козак, людина багатогранна та надзвичайно талановита. Козак-кобзар – адже одне без іншого не можливе. Кобзарство проявлялось у ньому всебічно і практично повністю поглинало його . Кобзарство – це була його традиція, стиль і спосіб життя, філософія, а не хоббі і навіть не професія.

Він не тільки грав та співав, але й власними руками виготовляв інструменти. Людина, з якою було завжди цікаво поспілкуватися.

Сьогодні є надія, що діти Корнія будуть не тільки наслідувати  але продовжувати та розвивати те, що розпочав БАТЬКО.

 

 

Творча виставка “Мій малюнок – куточок всесвіту”

Мистецтво — вираження найглибших думок найпростішим способом. — Альберт Ейнштейн. Оскільки 9 жовтня в Україні святкували День художника, бібліотека пропонує поглянути на світ очима юних митців, художників – наших читачів.

 

     

     

      

Бібліотека вітає!!!

День художника відзначається щорічно у другу неділю жовтня

Тож сердечно вітаю всіх художників нашого села і тих що за його межами, талановитих майстрів пензля, шанувальників образотворчого мистецтва з професійним святом – Всеукраїнським днем художника, яке відзначається   в пору золотої осені, щедрої на врожай, барви і кольори, коли сама природа розгортає своє неповторне і вражаюче художнє полотно.

Бажаємо Вам натхнення у мистецтві, удачі та досягнення у своїй роботі!

Адже талант – це поклик душі, і тому його потрібно берегти!

“Пізнай свій народ, а в ньому себе”

“Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.Запрошуємо до нашої читальні!!! Вашій увазі пропонуємо книжкову виставку, що пов’язана зі святом  до дня УПА ,14 жовтня, або днем Покрови Пресвятої Богородиці.

14 жовтня – Свята Покрова

Чотирнадцятого жовтня відзначається одне з найбільш шанованих свят в Україні – свято Покрови Пресвятої Богородиці, або, як зазвичай кажуть, “Покрови” чи “Святої Покрови”.

За легендою, у цей день військо на чолі з Аскольдом взяло в облогу Константинополь. Мешканці міста в гарячій молитві звернулись до Божої Матері з проханням про порятунок. Богородиця з’явилася перед людьми та вкрила їх своєю покровою (омофором). Після цього вороги вже не могли побачити цих людей. Як вказують деякі джерела, вражений Аскольд та його дружинники прийняли святе хрещення і стали християнами.

На території України найдавнішою церквою, присвяченою святу, є церква в селі Сутківці Хмельницької області, зведена у 1467 році як фортеця.

Для козаків Покрова була найбільшим святом. Цього дня відбувалися вибори нового отамана.

Наші лицарі вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю козаки вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запорожжі була церква святої Покрови. Козаки збудували також багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови. Деякі Покровські храми, переважно ХVIII століття, вціліли до нашого часу. Перлинами української архітектури можуть вважатися Покровський собор Харкова,

зведений у 1689 році, у стилі мішаного козацько-московського бароко, та київська трибанна церква Покрови на Подолі, збудована у 1766 році Григоровичем-Барським.

Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорозької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай в еміграцію, взяли із собою образ Покрови Пресвятої Богородиці. Впродовж століть в Україні це свято набуло ще й козацького змісту та отримало другу назву – Козацька Покрова. З 1999 року свято Покрови в Україні відзначається як День українського козацтва.

1942 року в цей день було офіційно утворено Українську Повстанську Армію, яка теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богородиці. Українська Повстанська Армія боролася за самостійну Україну, воювала проти польської Армії Крайової, гітлерівської Німеччини і Радянського Союзу. Таким чином, Покрова святкується в нас не тільки як народно-релігійне, а й національне свято.

“Покрова накриває траву листям, землю – снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем”. В українських селах до сьогодні дотримуються давньої народної традиції грати весілля після Покрови. Шлюбна пора в Україні – від Покрови і до початку Пилипівки. До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої.

Дівки, яким надокучило дівувати, молилися: «Свята мати Покровонько, покрий мені головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою», «Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду».

А на Поділлі дівчата казали: «Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку, чи в онучу — най ся дівкою не мучу!»

У Карпатській Україні до Покрови поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки.

Для того, щоб усі члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над іконою Богородиці, і розвішувала його над вхідними дверима.

В народі збереглося повір’я, що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили: “Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”.

Народні прикмети:

• Яка погода на Покрову, такою буде і зима.
• Якщо лист з берези та дуба на Покрову впаде чисто – до легкого року, а нечисто – до суворої зими.
• Якщо у вишні листя опаде до 14 жовтня – зима буде тепла, якщо ж вишня зелена – зима буде люта.
• Якщо до цього дня не спадає з вишень листя – на теплу зиму, а звільниться – на сувору.
• Зранку вітер з півдня, а по обіді із півночі – початок зими буде теплим, але згодом похолодніє.
• Якщо вітер з півдня низовий – зима буде теплою, з півночі горішний – холодною, із заходу – сніжною; коли ж протягом дня вітер змінюватиме напрямок, то і зима буде нестійкою.
• Якщо в цей день сніг не покрив землю – не покриє в листопаді та грудні.
• На Покрову вітер – весна буде вітряна.
• Відліт журавлів до Покрови – на ранню зиму.
• Якщо на Покрову сніг – буде багато весіль.
• Хто сіє по Покрові, не має дати що корові.
• На Покрову віє вітер з півночі – зима буде холодна і з великими снігами, з півдня – буде тепла зима.
• Якщо на Покрову випав сніг, то буде він і в Дмитрів день (8 листопада).
• Відліт журавлів до 14 жовтня – бути ранній зимі.
• Білка до Покрови змінить шубку – зима буде добра.